6 важливих речей, яких мене навчив мій гіперактивнй син

батькам СДУГ

Виховувати гіперактивну дитину непросто: вона не може всидіти на місці, постійно відволікається, крутиться і все хапає. Мама дитини з синдромом дефіциту уваги і гіперактивності (СДУГ) Рита Темплтон розповіла виданню Popsugar, чому вона в неї навчилася. Ми публікуємо переклад статті.

Я можу з упевненістю сказати: діти нас змінюють. Ми, батьки, вчимо їх важливим життєвим речам. Але багато чому, іноді зовсім несподівано, ми можемо навчитися у них. Особливо якщо ці діти не такі, як усі.

Мій син зараз вчиться в 7 класі. І у нього синдром дефіциту уваги і гіперактивності (хоча скоріше «гіперактивності», ніж «дефіциту уваги»). В чому це проявляється? Наприклад, він не може сидіти або стояти нерухомо – він завжди рухається або підстрибує. Навіть коли грає на комп’ютері. І це, звичайно, заважає йому зосередитися на чомусь одному. З тих пір, як він пішов в школу, у нас вдома справжня війна. Але незважаючи на труднощі, з якими ми зіткнулися, це вражаючий досвід. І є як мінімум шість речей, яким я навчилася завдяки синові:

Будемо чесними: яка майбутня мама, ніжно погладжуючи живіт, мріє народити дитину з СДУГ? Ніяка. І коли дитині раптово ставлять якийсь діагноз – у неї шок, особливо якщо це довічно. Вона страждає, відчуває провину перед дитиною – адже їй тепер з цим жити.

І я теж страждала. Але потім зрозуміла: цей діагноз – частина життя, характеру мого сина. Його особливість. Така ж, як світле волосся або талант до програмування. Без цього діагнозу мій син не був би таким, який він є, не був би самим собою.

Дитина з синдромом дефіциту уваги і гіперактивності може ускладнити навіть найпростіше завдання. Прохання «Будь ласка, почисти зуби» в її голові перетворюється в «Будь ласка, погуляй по коридору. А ще підніми іграшку, яка валяється в кутку, і віднеси її братові. Так, до речі, коли віддаси, можеш з ним посперечатися про те, яка версія гри Minecraft краще – стара або нова». Причому дитина в цьому абсолютно не винна. Миритися з цим і вчитися терпінню – єдиний вихід. Я навчилася – і вдячна синові за це.

СДУГ – це багато імпульсивних дій, які відбуваються під гаслом «Спочатку роби, думай потім». І будь-який батько дитини з СДУГ знає, що в певні моменти його син або дочка може перетворюватися в «цю саму дитину», яким би спокійним і вихованим він не був весь інший час. Я навчилася не судити батьків за тим, як поводяться їхні діти. І навіть самих дітей не судити – адже це не їх вина.

Ви можете уявити, як засмучує (і звичайно, бентежить), коли твоя дитина починає шуміти, бігати по приміщенню, коли всі навколо сидять тихо? Це дуже важко. Тобі й самому ніяково, а ще доводиться постійно вислуховувати потік зауважень на свою адресу. Насправді, абсолютно незаслужених. І коли серед зневажливих поглядів раптом помічаєш один розуміючий і співчутливий – відразу стає легше. Завдяки таким людям в таких ситуаціях і вчишся емпатії.

Так, батькам дітей з СДУГ потрібно завжди тримати себе в руках і постійно долати себе. Але це ніколи не зрівняється з тим, через що проходять самі діти. Наприклад, мій син усвідомлює, що його важко приймають в суспільстві, але все одно щодня ходить в школу і стараається. Час від часу у нього виникають проблеми з вчителями, але він завжди зустрічає всі труднощі з усмішкою. І тим самим вчить мене саму бути сильною, сміливою, мужньою. І я готова в будь-який момент захистити його всіма можливими способами.

Я роблю все можливе для сина. Тому що розумію, наскільки складно бути на його місці. Я знаю, наскільки він насправді хороший і турботливий – навіть в той час, коли у нього проявляється СДУГ. Так, його чудові риси характеру часто (абсолютно незаслужено!) не помічають через гіперактивність. Але я завжди буду з ним. Тому що він – це він, а не його діагноз.