19-річний Богдан Кравчук із Луцька став першою в Україні людиною із синдромом Дауна, що вступила до університету
Стіл 19-річного Богдана повністю заставлений підручниками, атласами. Юнак знає столиці всіх європейських країн, може назвати дати, коли в Україні відбувалися важливі історичні події.
– Історія та географія завжди були улюбленими предметами сина, ще в першому класі він із задоволенням розглядав карти, підручники, – говорить мама юнака Євгенія. – Щоб запам’ятати дату, Богдану достатньо було один раз її побачити. Він ніби фотографував цифри у свідомості, особливо коли це супроводжувалося цікавою розповіддю. У людей з синдромом Дауна така особливість: щоб щось зрозуміти, їм необхідно це уявити, візуалізувати. Саме так дідусь Богдана Василь Кравчук прищепив йому любов до історії. Такі складні історичні події, як Голодомор, Друга світова війна, революції, він пояснював доступно для маленької дитини. Після дідусевих оповідань Богдан починав гортати підручники, задавати питання.
* На фото юнак разом з мамою (фото з сімейного альбому)
– Вражаюче, але син досі не може самостійно зав’язати шнурки або порахувати здачу в магазині, зате напам’ять знає третину «Енеїди» Котляревського, вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка. Богдан вчить англійську мову, володіє комп’ютером, уміє робити презентації. Зовнішнє тестування з української мови та історії України син здав добре. А під час іспиту з всесвітньої історії Богдану стало погано, через що він не дописав тест і не добрав прохідний бал. У такому випадку, відповідно до закону, іспит можна доскласти в університеті, що Богдан і зробив. Так він став студентом-заочником Східноєвропейського національного університету в Луцьку. Тоді я дозволила синові вибрати в подарунок все, що він хоче, і він попросив купити йому книгу. Наскільки я знаю, Богдан перший в Україні, хто з таким діагнозом вступив до вищого навчального закладу. Я дуже пишаюся ним, але не перестаю повторювати: «Тепер тобі доведеться ще більше працювати». Богдан до цього готовий.
– Про те, що у Богдана синдром Дауна, ви дізналися відразу після його народження?
– Ні. Такі діти відрізняються зовні: у них округла голова, невеликий ніс, розкосі очі. Коли в сім’ї народжується дитина з синдромом, батьки, як правило, помічають це відразу. Я ж настільки хотіла сина, що нічого не побачила: він здавався мені найкрасивішим малюком на світі. Щоб мене не засмучувати, чоловік попросив лікарів поки нічого мені не говорити. Але коли через місяць я пішла з сином до невропатолога, дізналася діагноз. Природно, це був шок. Я дуже переживала, багато плакала, постійно задавала собі питання: як тепер виховувати сина? Коли Богдану було вісім місяців, у нього стався напад ларингіту, він потрапив до реанімації. Лікарі не були впевнені, що він переживе ніч. Пам’ятаю, як сиділа в коридорі клініки і думала: «Це знак, мовляв, переживала, що син не такий, як усі, а тепер і зовсім можеш його втратити». На щастя, Богдан пішов на поправку.
Зараз Богдан мріє закінчити університет, стати істориком і працювати в архіві, де зміг би вивчати і сортувати документи, робити презентації з історії для студентів.
– Коли Богдан сказав, що хоче разом з ровесниками скласти зовнішнє незалежне тестування, я не була проти, хоча й не думала, що він набере прохідний бал, – продовжує Євгенія. – Саме тестування проходило в червні, а в травні у школярів була можливість здати пробний іспит. Того дня Богдану показали, як знайти себе в списку, відзначитися, взяти екзаменаційний листок і сісти за парту. Така репетиція корисна для кожної дитини, а особливо для мого сина, адже люди із синдромом Дауна губляться в незвичній обстановці, багато відволікаються. Завдяки пробним іспитам Богдану було простіше здавати справжній. Син здавав три іспити: з української мови, історії України та світу. І здав.
Спочатку він хотів стати викладачем історії, але я пояснила, що це важко, доведеться багато виступати перед аудиторією, знаходити підхід навіть до тих, хто не захоче його слухати. Оцінивши свої сили, Богдан вирішив робити презентації, працювати в бібліотеці або музейному архіві. Це важка механічна робота, яка дійсно йому підходить. І ми стали оформляти документи на історичний факультет.
– Ви навчали Богдана за особливою методикою?
– Не зовсім. Коли Богдан народився, я нічого не знала про синдром Дауна. Займалася з сином на інтуїтивному рівні. Якщо у нього щось не виходило, намагалася не нервувати, а терпляче пояснювала йому другий, третій … десятий раз. Син розвивався повільніше інших дітей: у два з половиною роки він пішов, довго не міг говорити. Одного разу до Луцька приїхала харківський генетик Олена Гречаніна. Поспілкувавшись з Богданом, вона сказала: «Вчіть його читати, завдяки цьому він заговорить». Мені здалося це дуже дивним, але я купила великий буквар з картинками, читала синові по складах, брала його палець в свою руку і водила ним уздовж рядка. І Богдан дійсно почав читати, а потім … говорити. Коли син пішов у перший клас (хлопчик навчався в реабілітаційному центрі. – Авт.), Я кожен день супроводжувала його в школу, допомагала підготуватися до уроку, дістати пенал, потрібний підручник. Очікувала його в коридорі. Трохи пізніше Богдан звик до вчителів, однокласників і ходив до школи самостійно.
Я вважаю, що людина повинна займатися тим, до чого лежить душа. Щоб зрозуміти, які інтереси у Богдана, я багато за ним спостерігала. Син не любив співати, не виявляв інтересу до спорту чи біології, якою я намагалася з ним займатися. Єдине, що його цікавило – це книги з історії, літератури та географії. Цю любов до всього українського він успадкував від свого діда, який назвав Богдана на честь знаменитого гетьмана Хмельницького. Дідусь постійно займався з онуком. Коли його не стало, я боялася, що син втратить ці знання. Тоді попросила викладача історії Ларису Бондарук, яка зараз працює журналістом у місцевій газеті, позайматися з Богданом. Вона знайшла до сина особливий підхід, стала йому другом, і Богдан її полюбив, з нетерпінням чекав занять. До слова, саме Лариса Бондарук допомогла Богдану з оформленням медичної довідки в університет, яку синові не хотіли давати.
– Чому вам відмовляли у медичній довідці?
– З 1967 року в Україні діє закон, згідно з яким діти з глибоким порушенням інтелекту не можуть вступати до вищого навчального закладу. Через це синові не хотіли видавати медичну довідку, переконуючи мене, що він не мав права здавати незалежне тестування. Але, згідно з постановою Кабінету міністрів від 2006 року, про який нам сказала Лариса Бондарук, такі діти можуть навчатися дистанційно. Так Богдан вступив на заочне відділення.
– Вважається, що у таких дітей відсутнє логічне мислення, але я можу однозначно сказати: це не так, – каже репетитор Богдана з історії, журналіст газети «Волинь-нова» Лариса Бондарук. – Щоб зробити комп’ютерну презентацію про якусь історичну подію, потрібно зрозуміти весь сенс події, сформулювати тезу, придумати заголовок і підзаголовки. У Богдана це добре виходить. Головне – знайти до нього підхід, зацікавити. Навчання таких дітей дійсно відрізняється від загальноприйнятого. Наприклад, Богдану необхідно підбирати книги з барвистими ілюстраціями. Розглядаючи картинки, він краще сприймає інформацію і запам’ятовує її.
– За ці роки ми досягли серйозних успіхів і тепер володіємо методиками, за допомогою яких нам вдається максимально розвинути таких діток, – говорить президент батьківської організації Всеукраїнської благодійної організації «Даун Синдром» Сергій Кур’янов.
– Вам відомі конкретні випадки в Україні, коли людина з синдромом Дауна влаштовувався на роботу?
– Так. Наприклад, хлопці з синдромом Дауна працюють на фабриці, у фотомайстерні. За останній час наша організація допомогла влаштуватися двом молодим людям. Євген двічі на тиждень виходить на роботу і допомагає офіс-менеджеру в одній з фармацевтичних компаній, а Валентин розносить кореспонденцію в офісі популярного англомовного журналу. 20-річний Іван працює на ювелірному заводі в Білій Церкві. Перш ніж взяти його на роботу, рада директорів довго роздумував над тим, які обов’язки йому можна довірити. Тоді дівчина-бригадир, у сестри якої синдром Дауна, зазначила, що такі люди дуже акуратно і точно виконують дрібну роботу, якої навчені. Зараз хлопець ставить відтиски на прикраси. Для цього потрібна велика сила, яка у молодої людини є. Керівництво дуже задоволене його роботою.
Існує безліч спеціальностей, які підходять таким людям. Це вже розуміють в усьому світі. Наприклад, в одній італійській піцерії 15 співробітників – молоді люди з синдромом Дауна. Але наше суспільство поки не готове визнати людини, що відрізняється від інших, який працював би офіціантом в кафе, поливав газон або прибирав двір. Нещодавно журналісти програми «Говорить Україна» провели експеримент, запросивши до студії шеф-кухарів відомих столичних ресторанів. Кожному з них запропонували спробувати три котлети по-київськи, які приготували студенти кулінарного технікуму. Кухарям одноголосно сподобалася одна котлета. Вони навіть погодилися взяти на стажування людини, приготував блюдо. Але коли дізналися, що це дівчина з синдромом Дауна, відмовилися. Хоча її котлета об’єктивно була визнана кращою. Пізніше глядачі побачили Аню в роботі: вона акуратно виконувала всі вказівки кухаря, дуже старалася. Тоді шеф-кухар одного з ресторанів все ж запропонував дівчині пройти у нього стажування. Вона повинна відбутися цієї осені.
– Зараз мені часто кажуть: своїм прикладом Богдан показав усім, що при великому бажанні і наполегливості будь-яка людина може досягти своєї мети, – говорить Євгенія. – Головне – вірити і працювати над собою.
Джерело: “Факты и комментарии”