Чого не варто казати батькам “особливих дітей”
ЧОГО НЕ ВАРТО КАЗАТИ БАТЬКАМ «ОСОБЛИВИХ ДІТЕЙ»
- «А на вигляд він зовсім нормальний!»
Для батьків «особливої дитини» ця фраза образлива. Адже підтекст її звучить так: «Насправді він – ненормальний, убогий, гірший за наших».
Для того, щоб дитина виглядала так добре і була непогано адаптована до світу звичайних людей, їм (і батькам, і самій дитині) довелося витратити неймовірну кількість сил. І наше «ніколи б не подумав» може бути сприйнято як приниження цих титанічних зусиль, як заперечення перешкод, які їм доводиться долати щодня і щохвилини.
Можна сказати щось на кшталт: «Уявляю, скільки праці ви вклали в те, щоб ваш хлопчик був таким, як зараз. Ви з ним молодці». А краще обмежитися коротким вигуком: «Я не знав!»
- «Це спадкове?»
Вихована людина ніколи не візьметься відразу розпитувати батьків про причини хвороби їхньої дитини і особливо бухати в лоб: «Це спадкове?». Це сприймається як звинувачення, натяк на проблеми у самих батьків.
Краще зверніться до Гуглу. Він знає все і не вміє ображатися.
- «З віком пройде?»
Ні, з аутизму, ДЦП чи синдрому Дауна не виростають, вони не лікуються, їх – з більшим чи меншим успіхом – долають. Батькам довелося проробити величезну і болісну душевну роботу для того, щоб змиритися з цим фактом. Таке запитання змушує їх повертатися до вихідної точки. Краще поцікавтесь: «Як він зараз себе почуває?», «Які його останні успіхи?»
- «А ось у сусіда племінник теж …»
Батьків особливих дітей подібна солідарність може поранити. Чому? «Тому що ви нічого не знаєте про наші проблеми, – пояснила мама дорослого сина з ДЦП. – Моя дитина, як і будь-яка інша – унікальна. Якщо ви бачили одну дитину з ДЦП, це не означає, що ви стали від цього більш досвідчені. Хочете знати, як бути мамою такої дитини, запитайте у мене, а не розповідайте мені про якихось міфічних сусідських племінників».
Але як тоді висловити співчуття, як подати сигнал, що ви не чужинець, що ви поруч? Дуже просто. Покажіть, що ви насправді небайдужі, що хоча б трохи «в темі». Поцікавтеся, де дитина проходить лікування або реабілітацію, розкажіть про реабілітаційний центр, в якому лежав знайомий вам малюк з ДЦП.
- «Ви прямо героїня!»
Слова захоплення ( «Ви – справжня героїня, приголомшливі батьки, дуже сильна жінка», «Не уявляю, що б я робила в вашій ситуації, напевно, опустила б руки») теж навряд чи викличуть ту реакцію, на яку ви розраховували.
Ці мами все на світі віддали б, щоб не бути «особливими». Їх не готували на спеціальних курсах . Їх психіку не тренували для того, щоб переносити стрес, рівний тому, що відчувають солдати на війні. Вони теж не уявляли себе в світі, наповненому словами «зонд», «ортез», «інвалідний візок», «гіпсування», «апарат ШВЛ» … Цей світ для них такий же чужий і лякаючий, як і для вас.
Самі того не бажаючи, висловлюючи батькам захоплення, ми проводимо жирну риску між нашим і їхнім світом. А вони – просто мами, просто батьки. І більш доречним буде захоплення, висловлене в такий спосіб: «Ви прекрасна мати! У вас такий чемний син»,« Ви стільки часу проводите з донькою на свіжому повітрі – це чудово »і т.д.
- Єлеєм по серцю
Православні люди часом бувають занадто швидкі на висновки щодо Божого Промислу – і наступні з них моралі. Коли тяжко захворів хлопчик-алтарник і лежав в Гематологічному центрі з підозрою на лейкоз, одна парафіянка «втішила» його мати: «Радуйся, адже він помре, будучи при храмі!» Та в жаху відсахнулася. З хлопчиком, слава Богу, все обійшлося, але мама так і не змогла забути ці слова.
Боляче ранити можуть і менш незграбні, абсолютно правильні, без жодних лапок, фрази: «Господь ніколи не дає випробувань більше, ніж можете», «Бог посилає скорботи тим, кого любить». Або з останнього: «Господь дає особливих дітей лише особливим людям». Перш, ніж вимовляти такі слова, спробуйте приміряти їх на себе. Втішили б вони вас?
До того ж, якщо вони не є глибоко віруючими людьми, подібні слова для них в кращому випадку – порожній звук, в гіршому – невичерпне джерело роздратування.
Духовні цінності не можуть бути засвоєні ззовні. Краще поцікавтеся у мами, чи не потрібна їй якась суто земна, практична допомога.
І що тепер, стежити за кожним словом?
Чи не занадто багато чого вони хочуть, ці мами? Що, спілкуючись з ними, треба стежити за кожним словом? Чи не краще їм самим постаратися бути добрішими і терпимішими до оточуючих?
Я знаю, що цей текст викликав у когось саме таку реакцію. За нею – дитяча примхлива образа: я щосили роблю добро, а вони не цінують.
НЕ занадто. Треба.
Ображатися на батьків «особливих» дітей за те, що вони образилися на наші незграбні слова – значить, розписатися у власній байдужості. Вони оцінять сказане, якщо за словами стоятиме не прагнення бути хорошим, а щире співчуття, прагнення взяти на себе хоча б молекулу того болю, з якою їм доводиться жити. По іншому ніяк.