«Зручна» дитина не стане успішною

батькам

— Викликали? — мама сідає навпроти Марьіванівної і уважно дивиться.
— Так звичайно! Ви мама Вані? У мене до Вас серйозна розмова!
— Я Вас уважно слухаю.
— Навіть не знаю, як би вам це сказати. Ваня в школі продавав іншим дітям стрибуни! Вчителі бачили і мені сказали! Я викликала Машу — вона каже, що дійсно купувала стрибун! І інші діти теж, — Марьіванівна робить театральну паузу і очікувально дивиться на маму.
Мама, продовжуючи привітно усміхатися, злегка піднімає праву брову:
— І?
— У сенсі — і? — Марьіванівна явно чекала іншої реакції на свої слова.
— Ну і що? Продавав стрибуни. Це м’ячики такі стрибучі, так? Я зрозуміла. А викликали Ви мене навіщо?
— Ну як же. Тому й викликала. У школі, на перервах …
— Тобто, не на уроках?
— еее … — вчителька явно спантеличена питанням. — Ні. Але до чого тут це? Він! В школі! Продавав! Іграшки!
Мама піднімає другу брову:
— Він погано себе поводив? На нього скаржилися вчителі? Він отримав двійку? Побився з кимось? Щось вкрав? Зрештою — обдурив свого покупця і не надав купленого стрибуна?
Марьіванівна на кілька секунд завмирає з відкритим ротом, перш ніж продовжити:
— Ні, але…
— Тобто він у вільний час на перерві виявляв свою самостійність і реалізовував свій маленький бізнес план, не на шкоду навчанню або поведінці?
— Ви серйозно?
— Цілком. Я намагаюся з’ясувати причину, по якій я сьогодні відпросилася з роботи, щоб приїхати до Вас.
— Але я ж сказала! — Марьіванівна явно починає нервувати.
— Я прошу вибачення. Напевно, я не уважно читала правила поведінки в школі. Але абсолютно не можу згадати, щоб там було хоч щось про заборону продажу стрибунів на перерві.
— Як же Ви не розумієте, — починає кип’ятити вчителька. — У школі не можна нічого продавати!
— Правда? У вас в їдальні булочки роздають безкоштовно?
— До чого тут булочки?
— Ну Ви ж сказали, що нічого продавати в школі не можна. Але я чомусь даю дитині щотижня гроші на булочки.
— Ви що серйозно? Він продавав в школі іншим школярам іграшки! Це школа, а не ринок! — починає закипати Марьіванівна.
— Я звичайно перепрошую, але що Ви конкретно хочете від мене? Якщо в Ваших правилах прописано, що цього робити не можна — просто покажіть ці правила Вані. Він дуже сумлінно ​​ставиться до порушення законів.
— А Ви не хочете якось на нього вплинути?
— Вплинути? — мама на пару секунд замислюється. — Мабуть так. Він розробив власний маленький бізнес план, визначив запити потенційних покупців, десь знайшов місце закупівлі, прорахував можливі прибутки. І все це без моєї допомоги. Абсолютно самостійно. Так, я думаю варто його заохотити. Як думаєте — походу в аквапарк на вихідних вистачить? Так, і, будь ласка, давайте наступного разу подібні питання вирішувати по телефону. У мене робота, а час — гроші.

Перед вами типове зіткнення двох реальностей — шкільної та дорослої, слухняної і самостійної. Чомусь багато батьків хочуть неможливого, щоб їх дитина до 18 років була виключно слухняним, інертним, тихим (і бажано німим) відмінником, а потім раптом різко перетворилася на успішного, впевненого в собі і процвітаючого бізнесмена.
І дуже дивуються — ось і в інститут «поступили» дитинку, і з житлом допомогли, і на роботу влаштували — а нічого не змінюється. Тягне синок офісним планктоном день до вечора, п’є пиво по п’ятницях і всі вихідні сидить за комп’ютером. Ще й гроші у батьків просить. А самому вже двадцять п’ятийрочок пішов … Що ж ми зробили не так? Адже все для нього, рідного.
І рідко хто пам’ятає, що коли син в п’ятому класі хотів на карате — його не пустили (травмонебезпечно). У сьомому не дали займатися брейком (взагалі дурниця!). У восьмому відправили силоміць на авіамоделювання (Яка ще література? Що за заняття для пацана?). У дев’ятому перевели в англійський ліцей (Подумаєш, друзі! Нових знайде!). А одинадцятому заборонили зустрічатися з першокурсницею (У нього таких Кать ще вагон буде). Не дали вступити на журналістику (Куди-куди?). Відправили на платне в економічний (Ну і що, що з математикою погано! Навчиться!). Влаштували на роботу до дядька Колі на фірму (Де ж він сам то зараз роботу знайде … час такий …).
А потім дивуються.  Он у сусідки син — в дитинстві просто напастю був! Вічно з розбитими колінами ходив. У школі щороку секції міняв, не сиділося йому ніде. Пішов вчитися на політолога. Кинув через рік. Потім працював десь з вісімнадцяти років. У двадцять тільки на заочний пішов. А зараз — своя фірма, машина, дружина красуня. З дружиною разом велосипедами захоплюються, кожні вихідні кудись їздять, сусідка фотографії показувала. Як же так?


Ситуації звичайно описані перебільшені. Але загальна тенденція така.
Якщо дитині не давати проявляти ініціативу в три роки і забороняти все підряд в десять, то в двадцять вона не стане раптом самостійною і впевненою у собі. Вона буде дуже «зручною» для батьків, не буде рвати одяг, розбивати коліна і сперечатися з вчителями, відстоюючи свою думку.
Вона буде слухняною і виключно правильною. Тільки батькам варто задуматися — яку дитину вони хочуть виростити? Зручну в дитинстві, чи успішну в житті? Коли дитина бігає від захоплення до захоплення, шукаючи себе — ах яка спокуса — шикнути і змусити далі ходити в ненависну музичну школу. Тільки потім можна на виході отримати людину, яка не просто не має свого інтересу, а ще й люто ненавидить музику в принципі.
Не змушуйте дитину бути зручною! Дитина — така ж людина, просто маленька. Вона повинна мати право голосу і нести відповідальність за свої рішення. Тільки так вона зможе вирости відповідальним дорослим, а не інфантильним маминим синочком. Якщо приймати всі рішення за неї, не радячись, можна здорово полегшити життя собі зараз і також ускладнити в майбутньому. Причому як собі, так і дитині.

ДЖЕРЕЛО