Покарання та заохочення як дієві засоби виховання

батькам

Не можна покаранням
боротися із самою дитиною,
нехай покарання впорадковує її душу.

Якщо карати дитину за неприємну нам рису або прояв характеру, від цього ці вади не стануть меншими і не зникнуть. До того ж, у дитини може просто з’явитися страх. Щоб виправити ту чи іншу рису характеру, потрібно дати малюкові змогу жити з нею, задаючи правильний напрям у вихованні, або змирившись із нею (при цьому дитина поступово сама почне її виправляти). Орієнтиром стане сімейний устрій, порядок. В ідеалі — дитина має бачити, що порушення тої чи іншої норми поведінки спричиняє покарання. При цьому абсолютно однаково карають усіх, не зважаючи на статус та вік: порядок у домі підтримуть і діти, і дорослі.
У стосуках між батьками та дітьми покарання часто – немов внутрішня боротьба із неслухняним малям. Дорослий противиться неслухняності дитини і придушує її. Приниження малюка поступово перетворює його на сліпого виконавця батьківської волі. Це завжди породжує внутрішнє роздратування, почуття прикрості. До речі, такі почуття постають із неприязні до дитини, відрази до неї за неправильні дії, які та робить. На жаль, чимало батьків використовують покарання як крайній ступінь свого роздратування, доведеного до стадії гніву, афекту чи люті, коли, не стримавшись, батьки хапаються за ремінець і починають бити, аж поки є сили або не згасне гнів. У такому разі покарання стає не підгрунтям порядку, а боротьбою з дитиною. А під час боротьби всі засоби рано чи пізно стають дозволеними, людина перестає себе контролювати – з батьків-вихователів стає кат. Для неї важливо тоді тільки одне – принизити, пригнобити супротивника. Як результат – приниження або психологічне ламання дитини. Малята бояться таких дій дорослих. У переляканій дитячій душі зявляється потреба в обмані як у захисті, дитина починає хитрувати, прикидатися перед батьками. Але, з часом, накопичивши фізичну або словесну силу, уже дає відсіч у нав’язаній самими ж батьками формі.


Дитину потрібно мудро направляти,караючи за непраильні вчинки, щоб прицьому у малюка зникло бажання так чинити. Карають неправильну дію, але не дитину! «Я тебе люблю, ти для мене завжди рідний, але твій вчинок мені не подобається, він поганий і тому…» .

А ось правильний вчинок потрібно закріплювати, підтримувати якоюсь нагородою (нематеріальною), схваленям. «Ти чесно розповів, зізнався – на такий крок здатна лише сильна та чесна людина…», «Ти сама зібрала іграшки, не відволікала мене від приготування обіду і тому ми можемо разом почитати казку (пограти в гру)». Одночасно покарання встановлює внутрішній порядок – моральні норми, стверджуючи таким чином справжній внутрішній вибір і скасовуючи хибний.

Найважливіше – допомогти дитині самій виправити вади характеру, а не силоміць ламати її на догоду своїм егоістичним бажанням. Звичні життєві ситуації якнайкраще висвітлюють істинність або хибність того чи іншого стилю виховання малюка.

Багато батьків бють своєїх дітей, бо і їх били в дитинстві, від цього відчувають провину перед дитиною і дедалі більше звинувачують своїх батьків. Від цього стосунки в родині не найкращі. Це говорить про те, що їх батьки били не тому, що не любили, а тому, що не вміли по-іншому виховувати своїх дітей і вважали цей спосіб виховання найкращим. Необхідно поглянути на події в сім’ї свідомо, приборкавши егоїстичні емоції, пробачити своїх батьків та перестати звинувачувати себе, відстежувати свої дії і вольовими зусиллями змінювати їх на інші, більш прийнятні для всіх.
Інші батьки не розмовляють з дитиною тижнями, і малеча губиться у власних здогадках, що викликало почуття безвиході та провини. А потім переростає в немотивовану агресію до батьків. Необхідно пояснювати малюку причини гніву, що саме він зробивне так, на їх думку, і який вихід вони можуть знайти разом.
Досить часто батьки ставлять зависоку планку розвитку для своєї дитини, не орієнтуючись на її можливості цим самим призводять до того, що дитина втрачає інтерес до навчання, виявляє невпевненість у власних діях та починає усамітнюватися, закриватися в собі. Необхідно давати більше завдань для самостійного виконання, що відповідають потенціалу та вмінням дитини, спробувати реально оцінювати можливості малюка, залишати за дитиною право помилятися і вчитися на помилках. При цьому не акцентувати увагу на на промахи і невдачі, хвалити дитину за найменші здобутки, підтримувати зародки інціативи в дитині, проговорюючи, що невдача це така сама складова досягнень, як і успіх, бо підказує як знайти правильне рішення.
… Л.Толстой писав, що всі щасливі родини схожі одна на одну, а от нещасні всі по-різному. Скільки сімей, стільки питань – немає однакового рецепту ваховання дітей. Мудрий дорослий не почне з пошуку винних, а почне розбиратися із собою. Опановуючи себе, вирішуючи свої внутрішні проблеми, така людина у всьому прагнутиме «золотої середини». І завдяки цьому добре відчуватиме, коли потрібно карати дитину за направильний вчинок, а коли – хвалити її та заохочувати. У вислові «Карати не можна помилувати!» кожен зможе поставити сам кому, керуючись своїми знаннями , відчуттями і досвідом.